Давно те діялось — жив у Шацьку один пан. І такий лукавий був, що якщо коли й заплатить кому за яку роботу, то пошле челядників слідом, щоб забрали ті гроші назад. То тутешній народ вже добре вивчив «панські ласки». Але задумав якось пан збудувати замок на березі озера. Та для замку треба гору насипати. Знав пан, що в Шацьку не багато охочих знайдеться і найняв людей з чужих сіл. Чутка про те, що пан платить золото розійшлась далеко за межі Шацька. Стали сходитись з усіх усюд люди. Наші люди побачили, що таке діло — і собі пішли. Але минув тиждень другий, а про платню ніхто й не згадує. Покинули люди панську роботу і розійшлись. З того часу ніхто не звав пана інакше як Лицеміром. І всі його землі стали так називатися. От хто як іде, скажімо до озера, його питають: — Куди йдеш? — До озера. — А до якого? — До озера Лицеміра. От Лицемір та й Лицемір . І звуть тепер озеро Люцимиром. * * * Колись давно, на тому місці, де зараз знаходиться озеро Люцимир, було невеличке село і ріс ліс. Недалеко від лісу стояла хатинка, в якій жила чарівна дівчина на ім’я Людмила. Одного разу, коли дівчина гуляла по лісі, по дорозі проїжджав юнак якого звали Люцимиром. Побачивши Людмилу, юнак зупинив коня і підійшов до неї. Вони розговорились і побачили що мають багато спільного. Пройшло небагато часу і молодята закохалися один в одного. Але батьки перешкоджали коханню молодих. Гуляючи Людмила і Люцимир зайшли на галявину лісу і промовили такі слова: «На місці лісу стань озеро». Озеро утворилось. І Людмила назвала його в честь свого коханого Люцимиром. *** Дуже давно жив у цих краях князь. Звали його Люцимир. Був він дуже злий і безсердечний. Люципер, як відомо — це володар пекла. Можливо і ім’я цього князя пішло від цього слова, та з деякими змінами. Та суть не в цьому. Була в цього князя прекрасна дочка. Повна протилежність своєму батькові. Добра, лагідна, привітна. Дівчину дуже любили піддані батька, та селяни кріпаки. Серце дочки розривалося від того як знущався батько над людьми. Не могла терпіти несправедливості і жорстокості батька. Всіляко хотіла напоумити князя та він не слухав, навіть рідної дочки. Серце княжни не витримало і пішла вона до озера… Думала що смуток за нею заспокоїть батька і він перестане знущатись над людьми. Втопилась. Загубила свою молоду душу. Князь недовго прожив після смерті дочки. Селяни назвали ім’ям князя озеро, в якому втопилась його дочка, як память про нещасливі часи його князювання та трагедію яка сталась з князівною. Колись у цих краях гомоніло пишне місто володаря Тугана. Тяжкі були часи, частими – побоїща. І ось прокотилася нова тривога – на землі туганового побратима – князя Мендога – рушило вороже військо. Туган збирає хоробрих воїнів, сурми трублять похід і вірна дружина вирушає в дорогу. Вже за ворітьми князя спиняє лиха думка: рідне місто лишається без оборони! Повертається він і оповіщає про це своїй дочці. Та вона відмовляє батька і просить його допомогти Мендогу. Настає тривожна ніч – і ворог підступає до міста. Гримить таран, падає брама, ллється кров. У відчаї беззахисна княжна звертає погляд до неба: "Як не втекти нам від лютої кари – нас захисти перед нею! Громом убий із високої хмари чи заховай під землею! ". І місто запалося, а на його місці утворилося озеро. Білими купавами зійшла на ньому непорочна дівоча краса. Розгарячілі вороги заходилися квітчати ними бойові лати, та всяк, хто сягав у воду за чарівною квіткою, падав, убитий страшною хворобою…
|